Військовополонені радянські офіцери. Полонений офіцер: у Біса сидіти заручником краще, ніж у Російській православній армії Офіцерів відокремлювали від рядових
Як і обіцяв, викладаю роботу Абінякіна. Коротко - тепличними умови полонених не назвеш, але зверталися з ними цілком нормально, без зайвої суворості. Власне, все, нічого особливо в історії немає. Тим часом, б'юся об заклад, що якби слово в слово така ж стаття була б про сибірському таборі, то і Хандорін і хто завгодно могли б це виставити як приклад демократизму колчаківського режиму по відношенню до своїх супротивників.
І так, попутно там дурниці Волкова викриваються - а мені тільки вчора у corporatelie один ... малосведущему людина співав йому дифірамби.
Колишні офіцери - ув'язнені Орловського концентраційного табору. 1920-1922 рр.
P.M. Абінякін
Положення колишніх офіцерів в Радянській Росії є досі маловивченою проблемою, незважаючи на активізацію досліджень у кінці 1980-х років. Особливо це стосується учасників Білого руху, відносно лише одиниць з яких є окремі біографічні статті (1) . Фундаментальні роботи А. Г. Кавтарадзе і С.Т. Мінакова (2) присвячені вищого начскладу Червоної армії. Історик Білого руху С.В. Волков (3) звів питання про долю колишніх офіцерів виключно до репресій проти них, майже не фундіруя джерелами ряд апріорних і ідейно заангажованих тверджень, що упереджено схематизує і навіть спотворює багато фактів. Я.Ю. Тинченко (4) теж акцентує антіофіцерскіе репресії, хоча і призводить найцінніші документальні додатки, що виходять далеко за межі його авторської концепції. Інші автори, навіть базуючись на солідному фактичному матеріалі, надають своїм роботам яскраво виражений публіцистичний характер (наприклад Н.С. Черушев) (5) . Історіографічний колишнім білим, які залишилися на рідній землі, пощастило набагато менше, ніж їх товаришам по службі-емігрантам.
Єдиною роботою, присвяченій таборах примусових робіт в Орловській губернії, є невелика оглядова стаття А.Ю. Сарана, в якій полонені і перебіжчики Білих армій лише згадуються поряд з іншими категоріями в'язнів. Дана публікація містить ряд помітних фактичних неточностей (6) .
Абсолютно хаотичне і огульне ізолювання офіцерства обумовлює довільність досліджуваного соціального матеріалу і тим самим забезпечує відносну об'єктивність даної вибірки, а значить, і свою репрезентативність.
У 1920 р в Орловській губернії діяло три табори для полонених чинів Білої армії. Про Мценском таборі є вкрай скупі відомості. Він був організований для термінового розміщення 2000 полонених врангелівців, функціонував в листопаді 1920 - травні 1921 р і перебування в ньому полонених поєднував трудову діяльність і активну пропаганду. Наприклад, прово / 80 / дился День червоної казарми, що більше нагадувало агітаційні заняття з допризовниками, ніж сувору ізоляцію, і в результаті були неодноразові втечі. Мценский табір військовополонених можна сміливо назвати солдатським, так як навіть серед 401 укладеного на термін до кінця громадянської війни не було жодного офіцера (7)
.
Єлецький табір був організований в жовтні 1920 року для розвантаження Орловського табору, чисельність контингенту в якому в цей час більш ніж удвічі перевищувала штатну (844 осіб проти 400 місць). В Єлець було переведено 120 ув'язнених з Орла і надходили «невеликі партії військовополонених з врангелівських фронту», виключно рядових, причому поодинокі випадково потрапили офіцери одразу переправлялися в Орел (8)
.
Орловський ж концентраційний табір примусових робіт (також іменований концтабором № 1, так як в губернському центрі був і табір № 2 - спеціально для полонених поляків) був осередком офіцерів і військових чиновників, хоча більшість серед загального контингенту в'язнів становили цивільні. У цьому присутній логіка всієї системи ізоляції колишніх білих, коли офіцери і чиновники містилися окремо від солдатів.
Однак Орловський концтабір жодним чином не був «табором смерті», подібно Архангельський і Холмогорський, так як розстріли в ньому взагалі не проводилися. Головними в його діяльності були не тільки ізоляція білих офіцерів і військових чиновників, але і повторна, більш ретельна їх фільтрація. Для цього проводилося докладне анкетування і порівняння з колишніми відомостями. Практично всі ув'язнені благополучно пройшли первинну, найжорсткішу перевірку у фільтраційних комісіях армійських Особливих відділів і за їх рішеннями в Орел були спрямовані до закінчення громадянської війни. Другим етапом була губернська комісія по розбору справ військовополонених офіцерів в складі: від Особливого відділу губЧК - А. Терехов (голова), від окружного військового комісаріату - Мещевцев і від підвідділу примусових робіт губвиконкому - Зобков (9) .
Саме анкети є основним джерелом при дослідженні соціальних і світоглядних особливостей колишніх офіцерів, що залишилися в Радянській Росії і опинилися в концтаборі. Перш за все, вони містять велику інформацію про становому, службово-професійному, сімейний стан ув'язнених. Але не менш важлива наявність оцінок Червоної і Білої армій, які були потрібні при заповненні бланків і які дозволяють судити про психологічну специфіку і соціально-політичні настрої цієї категорії колишнього офіцерства. У той же час про повну адекватності анкетування не може бути й мови, так як сам насильницький його характер провокував приховування і викривлення ряду відомостей. Відносно фактів це стосується, перш за все, станової приналежності, служби в старій армії і у білих, шляхів потрапляння в полон і родинних зв'язків. У світоглядному плані - цілком з'ясовні конформізм, лакування оцінок більшовицького режиму і політична наївність.
Однак об'єктивний аналіз настільки суб'єктивних джерел цілком можливий завдяки критичному порівнянні анкетних матеріалів та інформації чекістів, які майже завжди виявляли помилкові і - рідше - приховані відомості і докладно викладали їх в резолюції. Слід підкреслити, що для цього нерідко навіть не було потрібно виробляти складну перевірку (опитування товаришів по службі, вивчення особистих документів), так як очевидні протиріччя містилися часом в самих анкетах.
В ході тривалого пошуку поіменно виявлено 743 ув'язнених - колишніх офіцерів і 43 - колишніх військових чиновників. Анкети та інші / 81 / персонально-біографічні документи є на 282 офіцерів, а залишився 461 відомий лише за списками, причому відносно 365 немає вказівки ні колишнього чину, ні регіону участі в Білому русі. Тому навіть самий загальний аналіз можливий відносно лише 378 офіцерів. Кількість офіцерів у різних тематичних зрізах неминуче відрізняється, що зумовлено нерівномірністю інформації.
Переважна більшість ув'язнених потрапило в полон ще навесні 1920 року, після поразки Збройних сил на Півдні Росії і сумно знаменитої Новоросійської евакуації. «Денікінців» названі як мінімум 280 офіцерів (96,3%). «Колчаківців» були всього 14 (3,7%) (10) . Тільки один чиновник військового часу, Н.А. Лісовський, відрізнявся абсолютно особливим службовим минулим - в роки першої світової війни був рядовим, потрапив у полон, втік, служив скарбником тилового управління російських військ у Франції (м Ренн), а в 1919 р опинився в Північній армії генерала Є.К. Міллера і після відходу білих залишився в Архангельську (11) .
В Орловський концтабір полонені білі офіцери стали прибувати в червні 1920 року. Одночасна чисельність не перевищувала 287 осіб (на 1 жовтня 1920 г.) (12) , А часто не досягала і сотні. Необхідно враховувати і дивовижну для такого важливого справи недбалість табірної документації з обліку ув'язнених.
При цьому склад ув'язнених не був постійним - частина переміщалася в інші місця ізоляції. Дана ротація була викликана трьома причинами. По-перше, білих офіцерів ізолювали строго поза місцями колишнього проживання - в Орловському концтаборі практично немає місцевих уродженців, зате багато козаків. Єдиним винятком став підпоручик Е.А. Стюарт, який, народившись в Орлі, в анкеті спритно приховав це - вказавши, що відбувається з дворян Риги (13) . По-друге, йшло поступове розформування великих офіцерських таборів щоб уникнути зайвої і небезпечної концентрації укладених в центрі Росії - за деякими відомостями, саме в липні почалася досі не помічена дослідниками часткове розвантаження Кожуховського табору під Москвою (14) . Третя причина взаємопов'язана з другої і полягає в залученні частини полонених офіцерів на службу.
Колишні білі офіцери потрапляли в руки супротивника різними шляхами. Відомості про це є лише в анкетах, тобто у 249 офіцерів, тоді як на інших відсутні. Левову частку - 58,2% - становили добровільно здалися поодиноко (101 осіб) та учасники масових здач (44 людини). Особливо це стосувалося козацьких полків, кинутих Добровольчої корпусом генерал-лейтенанта А.П. Кутепова в Новоросійську без засобів до евакуації, а також капітулювали по Сочинському договором військ генерал-майора Н.А. Морозова, які спочатку відступали похідним порядком. Інші просто дезертирували від білих ще в період боїв - 13 осіб, або 5,2% - причому четверо спочатку перейшли до «зелених». Треті були кинуті при відступі в госпіталях - 25 осіб (10,1%). Четверті залишилися в рідній місцевості через неможливість евакуації і не вважали себе полоненими, так як не здавалися Червоної армії - 18 осіб (7,2%). Дев'ять осіб (3,6%) були заарештовані лише після явки на офіцерські реєстрації, ще четверо (1,6%) були раніше звільнені білими з армії, а п'ятеро (2,0%) взагалі заперечували участь в Білому русі. Всього трьох офіцерів (1,2%) взяли в полон в бою. Чимале число не вказало спосіб полону (27 осіб, або 10,9%).
Отже, добровільно пішли від білих (індивідуально здалися, дезертири і залишилися вдома) 132 офіцера (53,0%), з незалежних від них обставин (учасники масових здач і звільнені) - 48 (19,3%), а / 82 / проти своєї волі (полонені в бойовій обстановці і кинуті пораненими) - всього 28 (11,3%). В результаті можна частково погодитися з білими мемуаристами і наступними за ними дослідниками, які констатували відсів найбільш нестійкий елемент при ураженні. Очевидно, що незначна частка взятих в полон в бойовій обстановці обумовлена \u200b\u200bне стільки стійкістю (спростовують численністю перебіжчиків), скільки малими шансами уникнути розправи і потрапити в табір. Разом з тим відхід від приреченої боротьби свідчив не тільки про деморалізацію і самозбереженні, а й про безперечне мужність (з огляду на повну невизначеність майбутнього), а також про світоглядному переломі.
Досить цікаві і показові відповіді укладених на останнє запитання анкети: «Яке Ваша думка про Червону і Білої арміях?». Здавалося б, це лише елементарна перевірка ступеня ворожості. Але співробітники комісії з розбору справ військовополонених офіцерів не могли не враховувати суб'єктивізм ув'язнених, які навіть чисто психологічно намагалися демонструвати лояльність. Треба пам'ятати і про те, що питання адресувалося військовим, дозволяючи побічно оцінити їхній професіоналізм.
Як правило, більшість офіцерів відповідало коротко, в плакатному стилі, та інакше й бути не могло - про червоні вони просто не могли мати об'єктивної думки, або висловлювати його було недалекоглядно і небезпечно. Деякі обмежувалися загальними фразами, які вголос явно цідили б крізь зуби: «Про Червону позитивне, про Білу - негативне». Але багато анкети рясніють багатослівними, хоча і одноманітними аж до буквального повторення фразами, цитувати які через їх передбачуваності просто нудно. «Червона армія переможниця білих і визволителька трудящих», «Червона армія спирається на ідею більшості трудящих, а тому вона сильніше, ніж Біла, яка спирається на меншість капіталістів», «За своїм духом і по ідеї Червона армія обов'язково повинна перемогти Білу армію», «Геть Білу армію, хай живе Червона армія як виразник інтересів трудового народу!», «Біла армія - армія негідників» (15)
. Як бачимо, відповіді декларативні і не містять ні усвідомлення «ідеї», ні розуміння «духу» більшовизму. Багато відверто переборщувати, стверджуючи, наприклад, що «Біла прагне тільки до монархії», «Червона армія веде війну за звільнення трудового народу від царату, Біла - до буржуазного привілей» (16)
. Навіть з огляду на політичну недосвідченість офіцерства, подібні відповіді надумані і суперечливі: монархія впала без участі більшовиків, а приписана білим захист «буржуазії» погано в'яжеться з «царизмом». Прагнучи ритуально вилаяти Білий рух, деморалізовані офіцери не замислювалися про те, як в цьому випадку виглядає їх власну участь в ньому. Тому особливої \u200b\u200bдовіри такі заяви у перевіряючих не зустрічали.
Деякі прагнули відповідати максимально обтічно, в основному виходячи зі своєї версії про непричетність до білих: «Ні в тій, ні в іншій армії я не служив і по одному визначенню висловити нічого не можу», «Про Білої армії у мене думка негативне, чому я і не брав активної участі в ній. Про Червоної армії я ще не склав собі думку, так як я її не знаю і не мав можливості познайомитися з нею. Враження від останнього приходу її найкраще », а хтось і зовсім обмежувався прочерком (17)
. Відповідь, наведений у другій цитаті, складений досить небезглуздо - побічно мотивуються причини ухилення від служби не тільки у білих, але і у червоних.
Однак частина офіцерів висловлювалася набагато відвертіше і конкретніше. Оцінюючи Білу армію теж негативно, вони чітко вказують її не політичні, а організаційні недоліки, причому нерідко контрастно / 83 / протиставляють з Червоною армією: «Білої армії зараз не існує в силу її розкладання. Червона армія цілком організована і дисциплінована »,« У Червоній армії був вражений порядком і дисципліною »,« Біла армія, в якій була відсутня будь-яка дисципліна і були головним чином грабежі, насильства, відштовхнула від себе весь трудовий народ і прийшла до того, що одна частина її стала дезертирувати або влаштовуватися в тилу, а інша стала масами переходити на сторону червоних військ, чому остаточно розвалилася »,« ... бачив серед начальницьких осіб колишнє казнокрадство, пияцтво, заздрість до чужих успіхів, звірячі відносини до молодшої братії » (18) . При цьому часто прослизає приватне невдоволення, настільки характерне для мас рядового офіцерства: «Біла розвалилася завдяки внутрішнім інтригам», «В Білій армії був хаос, відсутність дисципліни, спекуляції і хабарництво серед командного складу», «Біла армія розклалася завдяки грабежу і тому, що керівники мало дбали про неї, і таким чином вона загинула природною смертю »,« В даний час більше Червону армію поважаю. Про Білій [думка] найгірше, бо вона пограбувала будинок у мене » (19) . Нагадаємо, що 25 анкетованих офіцерів було кинуто пораненими і хворими. І розчарування в Білому русі часом ставало сильніше антипатії до більшовизму.
Нарешті, троє прямо заявили про бажання служити в Червоній армії, хоча керувалися не "ідеями», а суб'єктивно-кар'єрними міркуваннями: «Мені набридло бути працівником, як я був все життя ... так жити, як жили - краще померти за правду праці ! » (20) . Цілком очевидно і зрозуміло це пристрасне, бажання колишнього прапорщика з унтер-офіцерів М.І. Бондарева зберегти свій новий соціальний статус, щоб уникнути повернення до попереднього селянське стан. Кадровий же офіцер полковник В.К. Буш, який вступив в РККА «добровільно в перший же день реєстрації», тонко підводив до думки про необхідність повернути його до військ: «Після перемог, здобутих над Кличком, Денікіним і Донський армією, перемога над польською армією я вважаю завданням, яку Червона армія вирішить одним ударом » (21) . Однак, будучи інтендантом, він явно не рвався в бій і мав на увазі повернення на недавнє «тепле» місце - у відділ постачання 21-ї радянської стрілецької дивізії.
Показово, що окремі офіцери висловлювалися про Білому русі без зневажливих: «Біла армія була сильна духом тоді, коли була армією, а загоном на самому початку її, коли нею керував Корнілов, а потім бойові її якості стали падати все нижче і нижче, і чим більше була вона чисельністю, тим гірше вона ставала як бойова сила »,« Біла армія була до тих пір, поки в ній переважали добровольці »,« Біла армія, що проголосила спочатку гасла народоправства і рівності класів, в зв'язку з успіхами на фронтах (липень 1919 г.) стала "стовпом" реакції »,« і та, і інша армії прагнуть до блага держави і народу, але згідно своїх поглядів » (22) . Для таких відповідей було потрібно не тільки мужність, а й певні переконання, що свідчать про наявність морального стрижня і твердого характеру. Це демонструє самостійність думок, тобто стан, далеке від заляканого конформізму.
З 282 офіцерів шестеро (2,1%) вказали членство або співчуття соціалістичних партій. До більшовицької партії належав один і назвалися співчуваючими двоє, причому зі згадуванням конкретних партійних організацій. Ще один виявився меншовиком-інтернаціоналістом і двоє співчуваючими лівих есерів. Але, припускаючи викликати симпатії своїми лівими переконаннями, в умовах однопартійної диктатури вони, навпаки, могли тільки погіршити враження про себе. / 84 /
Результати, отримані на підставі систематизації персонально-біографічних даних, які виявлені у всіх використаних джерелах, заслуговують на пильну аналізу.
Питання про чинах колишніх білих офіцерів виходить за рамки простого статистичного огляду і може аналізуватися двояко.
З одного боку, це загальні тенденції чинопроизводства, досить чітко розмежовує кадрових і офіцерів військового часу. Відомо, що на 1917 р «стелею» для офіцера військового часу вважався чин штабс-капітана, тоді як що живемо й зостались кадрові офіцери, як правило, дослужилися як мінімум до чину капітана. Серед 378 ув'язнених Орловського концтабору було два полковника (0,5%), чотири підполковника (1,1%), 16 капітанів (4,2%) і еше п'ять офіцерів (1,3%), не вказали чин, але віднесені до кадровим. Однак до них слід додати ще трьох кадрових офіцерів, які мали більш низькі чини - штабс-капітана А.А. Самохіна та поручиків Л.Ф. Кузнєцова і В.А. Карпіцкого ( 23) . Здавалося б, це підвищує їх питома вага серед ув'язнених до 7,9%. Симптоматично, що обидва полковника висловили в анкетах оцінки Червоної армії, близькі до захоплення і, схоже, цілком щирі. Вони були зачаровані дисципліною військ переможців і, незважаючи на вік (53 і 54 роки), явно не заперечували б продовжити військову службу; крім того, обтяжені сім'ями і дітьми полковники були кровно зацікавлені в стабільності.
Однак при ідентифікації офіцерів і особливі відділи, і місцеві комісії по розбору справ військовополонених керувалися, перш за все, освітнім критерієм, тобто головна увага приділялася професійному рівні і якості підготовки. Влада цікавили військові професіонали, а не соціальний прошарок колишніх кадрових офіцерів взагалі. Серед вищезазначених осіб врахований один офіцер, який закінчив кадетський корпус і військове училище, але належить до вікової групи офіцерів військового часу (24 роки). Шестеро володарів «кадрових» чинів - осавули А.М. Баранов, А.Ф. Єжов, П.В. Пешіков, І.П. Свинарьов і капітани П.М. Коростельов і Е.Ф. Медніс - були офіцерами війни (24) . Це викликано подальшим просуванням в чинах в роки громадянської війни, при якому мали місце випадки виробництва в полковники і навіть генерал-майори колишніх офіцерів військового часу, а то і осіб без військової освіти. Слід нагадати і єдина помилка розслідування, коли намагався видати себе за військового чиновника Л.І. Матушевського визнали кадровим капітаном, не дивлячись на явно невідповідний двадцятидворічний вік (25) . В результаті кадрових офіцерів в Орловському концтаборі налічувалося 23 людини. Слід мати на увазі, що чин підполковника у ЗСПР був скасований, і його вказівку в анкеті або означало навмисне заниження, або могло означати відправку до табору відставного офіцера, який у білих не служив.
З іншого боку, надання чину в Добровольчої армії мало довільно-хаотичний характер і перший час в основному індивідуально-нагородної сенс. Потім у ЗСПР виникла практика, яку умовно можна назвати «загальним виробництвом». У вересні 1919 року наказом Головнокомандувача генерал-лейтенанта А.І. Денікіна все прапорщики були перейменовані в підпоручика, зі скасуванням чину прапорщика; інших чинів виробництво не торкнулося (26) . У червні 1920 Врангель видав наказ «про виробництво всіх офіцерів до штабс-капітана включно» в наступний чин (27) .
Цілком зрозуміло, що найбільше серед ув'язнених підпоручиків - 113 осіб (29,9%), потім йдуть поручика - 80 осіб (21,2%) і штабс-капітани - 35 осіб (9,3%). Щодо ж 72 осіб (19,0%), які / 85 / значилися прапорщиками, виникають деякі сумніви в світлі скасування даного чину Денікіним. Правда, 34 людини з них носили козачий чин хорунжого, яка не скасовувався. З решти ж 38 чоловік 32 (8,5%) просто вказали лише перший офіцерський чин і приховали наступні (виняток становлять шість прапорщиків-колчаковцев, так як на Сході скасування цього чину не було). Так надходили навіть випускники прискорених курсів військових училищ і шкіл прапорщиків 1915-1916 рр. (28) , Що виглядало зовсім неправдоподібно. З огляду на величезні втрати (як писав вислужитися з прапорщиків М.М. Зощенко, володар цього чину на фронті першої світової війни жив в середньому 12 днів (29) ), Що вижили на 1917 р стали вже поручик, а то і штабс-капітанами. Разом з тим, плутанину посилювало і саме розслідування, оперувати спочатку поняттям «останній чин старої армії», а не у білих.
Обмовимося, що при аналізі заниження чинів може бути присутнім незначна похибка. Вона пов'язана з можливою присутністю серед заарештованих осіб, які не служили у білих і тому повідомляли чини станом на 1917 рік. Але фактично вона представляється мізерною, так як ухилитися від мобілізації колишньому офіцеру навіть у білих було вкрай проблематично. І навіть ті, кому, проживаючи на білій території, це могло вдатися, в очах більшовиків не мав ніякого довіри. Характерно, що таке ставлення зберігалося і через сімнадцять років, що гранично чітко висловив комдив І.Р. Апанасенко (до речі, колишній прапорщик): «Який ротмістр може сидіти вдома в цей час! [...] Я в цей час бився, а тут раптом ротмістр і сидить вдома. Нехай мене заріжуть, щоб я повірив » (30) .
Характерно, що чини 14 офіцерів (3,7%) встановлені під час розслідування і вказані лише в резолюціях анкет. Нарешті, 22 людини (5,8%), будучи офіцерами, свої чини не вказали взагалі, а 29 (7,7%) обмежилися зазначенням посади молодшого офіцера, і встановити їх не вдалося навіть чекістам. Разом з лже-прапорщиками виходить значний результат - 25,7%. Це почасти пояснює превентивні мотиви укладання в концтабір низки офіцерів: у резолюціях нерідко наводилися такі підстави для висновку в концтабір - «Як не дає про себе точних показань», «Як ненадійний елемент», «Обличчя підозріле» і т. П. (31) .
Ще більше, ніж чини, укладені офіцери намагалися приховати подробиці участі в Білому русі. Серед 282 офіцерів взагалі заперечували службу у білих 14 осіб, або 5,0%. Інші всіляко підкреслювали її тиловий або нестройової характер - 28 і 26 осіб відповідно, що в сумі становить 19,2%. Треті не вказували назву військової частини - 89 осіб (31,6%). Приховування місця служби було самим ефективним способом, Так як при розслідуванні з'ясувати його вдалося тільки у 13 офіцерів. Але в той же час така поведінка викликало найбільшу недовіру більшовиків.
Разом з тим анкетні дані укладених серйозно коректують - якщо не спростовують - категоричне твердження того ж С.В. Волкова, ніби все офіцери, військові чиновники і солдати «кольорових» полків підлягали поголовного розстрілу (32) . Так, в Орловському концтаборі містилося 27 офіцерів іменних частин - 2 корніловця, 5 марковців, 10 дроздовців і 10 Алексєєвця, що становило 9,6% анкетованих ув'язнених. Більш того, виявлено п'ять офіцерів-первопоходніков - учасників 1-го Кубанського (Крижаного) походу - або, у всякому разі, що вступили в Добровольчу армію ще в 1917 році. Це поручик-Марковець А.Д. Лускін, штабс-капітан 2-го Донського кінно-артилерійського дивізіону С.Н. Корабликів, підосавул В.П. Буданов, сотник С.Б. Меліхов і назвався прапорщиком Е.А. Са / 86 / мохін (33) . Попутно зауважимо, що четверо з них, крім Лускін, перш були відсутні навіть в самих докладних списках перших добровольців. З огляду на, що час вступу в Добровольчу армію ці офіцери вказали в анкетах власноруч, а подовжувати білогвардійський стаж було не в їхніх інтересах, можна констатувати, що вони встановлені нами вперше.
Насправді первопоходніков в Орловському концтаборі було більше, бо деяким вдалося приховати це. Троє - полковник (який назвався підполковником) В.А. Вельяшев, підпоручика Г.І. Козлов і М.В. Малиновкін - сумнівів не викликають (34) . Крім того, ще сімох офіцерів можна досить впевнено ідентифікувати як первопоходніков - подосавул Н. Бризгаліна, підпоручика А.Ф. Мащенко, поручиків Н.Є. Петрова і Ф.А. Чурбакова, штабс-капітанів В.В. Долгова і І.А. Шурупова і не вказав у анкеті чин штабс-капітана А.В. Владимирова (35) . Це підвищує їх частку серед ув'язнених до 15 осіб, або 5,3%. Один ув'язнений, хорунжий П.П. Павлов, туманно зазначив, що, будучи юнкером, відбув «в жовтні 1917 р на Дон у відпустку» (36) . Відомо, що Олексіївська організація використовувала відпустки як один із способів легендування перекидання своїх кадрів на Південь, тому можна припустити і його приналежність до перших добровольцям. Ще троє - поручик В.Д. Березін, прапорщик А.Ф. Веремскій і підпоручик Н.Д. Перепьолкін - виявили симпатію і велику обізнаність про «сильного дусі» «загону» Л.Г. Корнілова, що також могло бути викликано особистими враженнями.
Вражаюче, що деякі допускали в анкетах кричущі, відразу впадають в очі протиріччя. Наприклад, підпоручик В.М. Чіжскій повідомив, що закінчив військове училище 1 травня 1915 року і вже 31 травня потрапив в полон (де був до 1918 р), але за цей місяць встиг прибути на фронт і змінити дві посади - командира роти і начальника кулеметної команди, хоча новоспеченого прапорщика, та ще в 1915 р, призначали зазвичай лише молодшим офіцером. Кадровий офіцер Д.А. Свириденко відповів, що в старій армії «ніяких посад не займав». Назвався хорунжим С.І. Письменский вказав, що до революції мав чин сотника. Один з перших добровольців 1917 року, коли ще й мови не було про мобілізацію, штабс-капітан А.В.Владіміров писав, що «був мобілізований Покровським під загрозою розстрілу». Нібито мобілізований поручик А.Ф. Сохань тут же повідомив, що служив на 1-му вольнонаемном транспорті (37) . При наявності ж в таборі кількох товаришів по службі взагалі не було надії приховати що-небудь. Наприклад, з десяти дроздовців четверо служили в 3-м Дроздовського полку, але лише один вказав це в анкеті, а троє встановлені в ході розслідування - і виявити джерело інформації в особі офіцерів-однополчан, з огляду на відсутність у концтаборі солдат, не є проблемою. Все це можна розцінити і як приголомшливу розгубленість, і як повне відчуження один від одного, і як органічну нездатність до логічного мислення, і як відсутність практичного самозбереження.
Абсолютно особливу згадку заслуговує служба укладених офіцерів більшовикам. Згідно анкетами, 24 з них (8,5%) служили в Червоній армії ще в 1918-1919 рр., А до білих потрапили як захоплені в полон, так і добровільно. Ще 28 (9,9%) працювали в різних владних структурах - ревкомів, Радах, усіляких комітетах, причому є навіть співробітники міліції, комбеда і народний суддя. Один з офіцерів, М.Н. Армійська, в 1918 р служив при Ф.Г. Подтелкову. Правда, істинність анкет дещо сумнівна, так як під судом у білих за співпрацю з більшовиками побувало всього п'ятеро і ще один за приховування офіцерського чину при мобілізації - 2,1%. / 87 /
Поточна сторінка: 1 (всього у книги 22 сторінок)
шрифт:
100% +
Петро Миколайович Палій
Записки полоненого офіцера
Частина перша.
Початок війни
У моїх записках про роки, проведені в німецькому полоні, фігурують десятки людей, з деякими я так чи інакше стикався за цей час. Всі ті, про смерть яких мені достовірно відомо, а також ті, хто за своїм віком не могли дожити до теперішнього часу, названі справжніми своїми іменами. Також я привожу справжні імена тих, хто по своїй діяльності в умовах життя таборів полонених заслуговують суворого осуду і засудження, з надією на те, хто-небудь з них ще живий і прочитає ці записки, він, згадавши роки полону, почервоніє від сорому за своє поведінка. Всіх же тих, хто цілком ймовірно, дожив до наших років, «тут» або «там», я приховую під масками вигаданих імен, по цілком зрозумілих причин.
Той, хто буде читати ці записки про події 1941-1945 років, тепер, у другій половині 80-х, звичайно, зможе знайти і неточності, і велику дозу наївності, як в оцінці того, що відбувається, так і в передбаченні майбутнього. Тоді ми, маса військовополонених у таборах Польщі, а потім Німеччини, були повністю ізольовані від усього світу рядами колючого дроту і багнетами німецької охорони. Інформація про події, що відбуваються в світі, була надзвичайно обмеженою, а то, що просочувалося до нас, зазвичай було спотворено, профільтровано або мало навмисно пропагандная характер. Але писати про те, як ми думали, як жили, переживали події, які надії у нас були на майбутнє, вносячи корективи знанні і розуміння історії, накопичені за наступні 40 років, було б просто нечесно. Тому, збираючи в одне ціле всі старі записки, документи, чернетки та інші матеріали, я намагався залишатися тим, ким був тоді, 40 років тому.
1. Перед самою війною
моя військова кар'єра почалася раптово, без попередження, підготовки та без найменшого бажання з мого боку на таку радикальну зміну всього мого життя. Через кілька днів після нового року, в січні 1941-го, мені повідомили з військкомату, що я покликаний на службу до Червоної армії і зарахований в її кадри зі званням військового інженера 3-го рангу. У наказі, який я отримав на руки, на бланку Народного комісаріату оборони СРСР, було зазначено, що я повинен здати свої службові справи і 15 січня з'явитися до військкомату для отримання документів і виїхати за місцем призначення.
Керівництво тресту, в якому я працював, зробив спробу утримати мене на роботі і домогтися скасування наказу наркомату. Директор тресту Музика їздив по різних установах, телефонував у Москву, до Головного Управління енергопромисловості, в Наркомат оборони, але безуспішно. Також не допомогли і старання голови Київської міської Ради, людини з пікантною прізвищем Убійбатько, що діяв за партійно-громадської лінії. Наказ залишився в силі. Не знаю, скільки було щирого бажання утримати мене на службі з боку керівництва тресту. Ймовірно, було. В системі нашого тресту я вважався одним з кращих монтажних інженерів, і коли після декількох добре проведених мною робіт я отримав призначення на місце головного інженера монтажу нової електростанції в Києві, це було не випадково. Будівництво станції було ударним, і його передбачалося провести швидкісними методами, а я був автором кількох статей в технічному журналі «Тепло і Сила», присвячених саме цьому питанню. Крім того, я був старшим консультантом в групі, яка розробляє проект організації робіт для цієї повий станції. Так що моя кандидатура на місце керівника монтажу була логічна.
Але була й інша сторона у цієї медалі. Минуле моє було забрудненим. Коли, майже відразу після закінчення інституту, мене призвали для відбування військової повинності, я вже мав звання військового інженера 3-го рангу. В інституті ми все проходили допризовну підготовку, стройове навчання, брали участь в армійських маневрах, а також слухали ряд курсів чисто військового характеру і повинні були отримати по ним залік не менше, як на «задовільно». Звання присвоювалися особливої \u200b\u200bкомісією, ті, хто були кращими, отримували «військінженера 3-го рангу», а ті, хто гірше, «воентехніка 1-го рангу». Я виявився «краще». Таких новоспечених військінженер направляли на обов'язковий термін служби не в стройові частини армії, а на підприємства військової промисловості, які підпорядковувалися Наркомату оборони. Нам потрібно було два роки пропрацювати в цій системі, а після цього терміну ми звільнялися в запас і поверталися «на громадянку». Я чесно відслужив свої два роки на будівництві заводу оборонного призначення в районі Казані, але, коли час добігав кінця, нам всім запропонували підписати заяву, що ми, «військово-виробничники», виявляємо бажання залишитися в системі Наркомату оборони назавжди. З 14 інженерів, що проходили дворічну військово-виробничу службу на нашому заводі, 5 осіб підписали ці заяви, а інші відмовилися, в тому числі і я. Нас не відпускали, вмовляли, лякали, наполягали, ми відчайдушно чинили опір і вимагали, щоб нас відпустили «на волю». Я перетворився на вождя руху опору, але, замість виходу на волю, виявився арештованим і майже 9 місяців просидів у внутрішній в'язниці управління ГПУ на Чернишевській вулиці в Казані.
Мене звинувачували відразу у всіх смертних гріхах. В буржуазному націоналізмі, шовінізмі і сепаратизмі, очевидно тому, що я отримував з Києва українську газету «Пролетарська Правда» і різні книги українською мовою. Мене звинувачували в антирадянській пропаганді та агітації, спрямованої проти уряду, це було, звичайно, наслідком мого «вождизму» в групі, що не захотіла залишатися працювати на заводі. Мене також звинувачували і в економічній контрреволюції - чому, я так і не міг зрозуміти ... За час сидіння у в'язниці раз 30-35 викликали на допити, то днем \u200b\u200bто вночі, отримав я свою частку мордобою, правда, без каліцтв, а потім, так само раптово, як і заарештували, випустили на свободу, без суду, без формального слідства, а тільки з забороною жити в столицях республік.
Я був молодий, тільки починав свою роботу як інженер, соціальне походження у мене було цілком пристойне і ніяких підозрілих активностей в моїй ще дуже короткого життя не було. Так чи інакше, але я знову опинився в Києві, в тому ж тресті, де працював в останні два роки студентського життя і відразу після отримання диплома. Але з цяткою. Начальник Особливого відділу, який знав мене з моменту надходження на роботу в трест, показав мені запис в моїй справі: «Здатний, знає інженер, хороший адміністратор, може бути використаний на відповідальній керівній роботі, але під особливим наглядом, політично нестійкий». Коли ж в 1935 році столицю України перевели з Харкова до Києва, мені ніхто не наказав забиратися геть із Києва, і я продовжував працювати в столиці. Партійні кола в тресті не дуже були задоволені, що місце головного інженера «ударного будівництва в столиці республіки» зайняв безпартійний, та ще й «політично нестійкий», але поки терпіли. Однак я відчував, що наближається час, коли мене кудись переведуть. Я навіть знав напевно, хто займе моє місце: Борис Коган, мій колега, хороший інженер і з партійним квитком, був присланий на спеціально, наново створену посаду «заступника головного інженера». Це було дуже прикро, тому що я свою роботу дуже любив, віддавав їй масу часу, з ентузіазмом впроваджуючи теоретичні методи швидкісного блочного монтажу в життя, домагаючись позитивних результатів і визнання їх рентабельності та ефективності. Особливо я відчув цю «зворотний бік медалі», коли одного разу мав замінити директора нашого будівництва Мирона Товкача в його щотижневій доповіді про хід робіт самому «хазяїну». Микита Хрущов дуже цікавився будівництвом станції. Вислухавши мою доповідь, Хрущов зробив пару зауважень, поставив кілька запитань і дав «оперативні вказівки», а потім в упор подивився на мене неприємними, жорсткими, трохи опухлими очима і сказав: - «Ти що ж? Чи не член партії і навіть не кандидат! Чому це? І що ти там в Казані нашкодив? Поставив свої мізки на місце? Займаєш відповідальне місце, тобі багато довірено! Дивись, дружок, чи не напаскудити! Ну, давай, немає у мене часу розмови вести зараз ... а зустрічатися ми з тобою будемо. Іди на будівництво! »
Дружина прийняла новина про мій відхід в армію дуже спокійно. (Це був мій другий шлюб. Перший, студентський, закінчився розлученням. Мені не було ще двадцяти років, коли під час літньої практики на заводі в Донбасі я зустрів студентку з іншого міста. Поки ми жили і навчалися в різних містах, все йшло добре. але коли з'їхалися і стали жити разом, то обидва вирішили, що нам не слід було робити того, що ми зробили, і ми розійшлися). Ми прожили майже десять років, але з тих пір, як вона стала артисткою драматичного театру, наші дорога почали розходитися. Я хотів сім'ї, а вона все більше і більше захоплювалася театральним життям, своєю кар'єрою, до речі, досить успішною. «Дуже сумно, але я, звичайно, їхати з тобою кудись в глушину не можу. Це означало б поставити хрест на моєму майбутньому, на театрі. Та й втрачати квартиру в Києві теж нерозумно. Доведеться деякий час пожити окремо. Я впевнена, що дядько Толя зможе допомогти, щоб тебе перевели через деякий час в центр, в округ. У нього великі зв'язки в Москві ... »
Її дядько був генералом технічних військ, працював в наркоматі і читав лекції у Військовій академії ім. Фрунзе.
Звичайно, дружина була права ... І я поїхав «пожити окремо» в невідомі місця, в абсолютно новому положенні, ображений, скривджений, обурений, самотній і абсолютно безпорадний що-небудь змінити. Пробувши день в Мінську, в штабі Білоруського Військового округу, 17 січня я опинився в містечку Висока, в 25 кілометрах від Брест-Литовську, де знаходилося УНС-84, або Управління начальника будівництва № 84, куди я отримав призначення на посаду начальника групи обладнання в планово-виробничому відділі. Ні радості, ні задоволення від «високого» становища я не відчував.
Спершу поселили в будинку приїжджих. Це гуртожиток було влаштовано в будинку, що належав раніше багатому єврею-купцеві. Розповідали, що перші мешканці цього будинку, після захоплення цієї частини Польщі радянськими військами, в стіні якийсь кімнати виявили скарб. З тих пір всі тимчасові мешканці намагалися своє щастя ... все стіни у всіх кімнатах були з дірками, підлоги підняті, то там то сям не було статевих дощок.
Майже тиждень прожив я в цьому гуртожитку серед незнайомих, галасливих, неакуратних і в більшості неприємних людей. Бруд в кімнатах, загиджені вбиральні, неможливість помитися, відпочити. Весь час, і вночі і вдень, хтось приходив, йшов, збирав речі або розпаковувати, все це робилося з шумом, часто зі спорами і лайкою. Серед ночі раптом починалася випивка, розмови, сороміцькі анекдоти і потім п'яний регіт. Якщо нарешті заспокоювалися і вкладалися спати, то хропіння і сап не сприяли відпочинку.
УНС-84 сюди, в Висока, було перекинуто з Слуцька відразу після заняття Червоною армією західної Білорусії в 1939 році. Завданням всього цього будівництва було спорудження оборони уздовж нового кордону між Німеччиною Гітлера і Радянським Союзом Сталіна. УНС-84 відало роботами від Брест-Литовську до Ломжі, в основному всі об'єкти будувалися уздовж річки Буг. Протягом ділянки в двісті з лишком кілометрів будувалося більше тисячі дотів, як скорочено називалися довготривалі вогневі точки. Деякі типи були вельми солідних розмірів, в кілька поверхів, з важкою артилерією. Групи дотів на даній місцевості розташовувалися таким чином, щоб, по можливості, всю ділянку добре прострілювався і не було мертвих зон ні для кулеметного, ні для артилерійського вогню. Кожна група складалася з комбінації різних типів дотів, в залежності від умов і рельєфу місцевості, починаючи від найпростіших кулеметних гнізд до командних пунктів з центральною електростанцією, своїм водопостачанням, телефонним та радіостанціями, приміщеннями для персоналу, кухнею, складами амуніції і продуктів.
Передбачалося створити абсолютно непрохідний бар'єр. Будівництво велося в спішному порядку, із залученням по мобілізації великої кількості місцевого населення. З точки зору мистецтва фортифікації, весь проект був розроблений дуже добре і при виконанні його обіцяв бути дуже ефективним в сенсі оборони кордону від просування наземних сил противника. У розрахунок приймалося, що якщо через лінію оборони будуть перекинуті парашутні частини та окремі ділянки виявляться в тилу у ворога, то система повинна нормально функціонувати протягом кількох тижнів.
Основна частина обладнання приходила від виробників в готовому, зібраному вигляді. На місці, в центральних майстерень, які були розташовані в 15 кілометрах від управління, ні станції Черемха, виготовлялися тільки деякі деталі і прості частини, як, наприклад, повітроводи вентиляції, частини водопроводу, різні опори, каркаси і т. Д. Але - майстерні були завантажені роботою не планової, а аварійною. Справа в тому, що в основний проект, за яким виготовлялося обладнання на заводах далеко всередині країни, дуже часто вносилися зміни в штабах і тут на будівництві, вже після отримання обладнання. Зміна положення доту на карті, зміна кута обстрілу, помилки при бетонуванні тягли за собою багато дрібних переробок в деталях, що з'єднують окремі елементи обладнання. Починалася поспіх, гонка, телефонні розмови, істерика начальства, авральщіна.
Головним інженером УНС-84 був військовий інженер 1-го рангу Ляшкевич, людина безумовно розумний, знає справу фортифікації, але страшний боягуз і кар'єрист. Основним відділом управління будівництва був т.зв. планово-виробничий, начальником якого був полковник Соколов, недалекий, млявий і з обмеженим освітою кадровик-сапер. Мене призначили на місце начальника групи обладнання. Тут я відразу потрапив в дуже неприємну атмосферу. Справа полягала в тому, що основний склад всього управління, і, звичайно, планово-виробничого відділу, був укомплектований з працівників, перекинутих з Слуцька, це була тісна група зі своїми методами в роботі, внутрішньої спайкою, довголітньої згуртованістю і своїми груповими інтересами. До новоприбульців, надісланим «з громадянки», ставилися вони недоброзичливо, з підозрою і явним упередженням. Кожне розпорядження, особливо віддавало якимось нововведенням, зустрічалося спорами, запереченнями, посиланнями на те, що «ми так не робили ...» Все це ускладнювалося тим, що моїм заступником у групі був воентехніка 1-го рангу Красильников, який вважав себе скривдженим , обійденою в підвищенні і ображеним, т. к. він сам метил на моє місце. Для нього це було дуже важливо в сенсі кар'єри і в сенсі особистого престижу і положення в цій маленькій «елітної» групи «слуцьких старожилів». Цей Красильников, крім усього іншого, б парторгом планово-виробничого відділу, звичайно, сексотом НКВД, великим інтриганом за покликанням і взагалі особистістю вкрай неприємною.
Городок Висока, або Високо-Литовська, був розташований в 20 кілометрах на північний захід від Брест-Литовську, де знаходився центр всього укріпрайону - УР. УНС-84 по відношенню до УР "у було підрядником, який виконує замовлення останнього. Я з'їздив в Брест-Литовська, головним чином для того, щоб подивитися місто, знаменитий тим, що тут у 1918 році би підписаний договір,« світ без анексій і контрибуцій », між Німеччиною і більшовиками. Офіційно я поїхав познайомитися з будівництвом укріплень. Саме тут, у фортеці Брест-Литовську, була розгорнута широка робота по модернізації фортеці і будувалося кілька різноманітних укріплень і дотів. Начальником будівельної ділянки на території фортеці був знайомий мені інженер будівельник, військовий інженер 2-го рангу Яша Горовіц. з ним я познайомився в Науково-технічному суспільстві, в Києві. Горовіц, виявилося, був також мобілізований, ще раніше за мене, і вже встиг тут непогано влаштуватися і навіть перевіз з Києва свою сім'ю.
Після огляду будівництва та ділових розмов Горовіц запросив мене до себе на квартиру пообідати. Він займав цілий будинок на околиці міста, мав прислугу, дівчину-польку, власну машину з шофером. Весь будинок був обставлений дуже добре і багато. І сам Яша, а особливо його дружина, Соня, захоплювалися тим, що скуповували дорогі і рідкісні речі. «Тут багато можна дістати просто за безцінь у порівнянні з Києвом. Ось подивися: ці три картини Маєвського я купив буквально за копійки, а в Києві або в Москві їх легко можна продати по дві тисячі, адже це музейні експонати! » - із захопленням показував мені свої надбання Яша.
Обід був чудовий, на столі був також «музейний» сервіз, а до столу подавала прислуга ... Непогано жив тут Яша Горовіц! Він розповів мені не те анекдот, не те дійсний випадок: в 1939 році, коли була встановлена \u200b\u200bдемаркаційна лінія між СРСР і Німеччиною, в цьому районі вона проходила по головному руслу річки Західний Буг, а йшло головне русло між містом Брест-Литовському і фортецею на острові, і таким чином фортеця мала б потрапити в руки до німців. Нібито, з огляду на це, радянське командування, за 24 години до підходу німців, перекинуло сюди цілу дивізію, і до приходу німців виявилося, що головне русло змінило перебіг, пішло по іншу сторону острова, і фортеця залишилася в руках СРСР. «Кажуть, що все 24 години десять тисяч чоловік працювали майже тільки лопатами, але справу зробили. Німці дуже здивувалися такому "географічно феноменальному нагоди", але проковтнули », - сміявся Яша.
Після тижня мук в гуртожитку для приїжджих, я отримав кімнату в будинку місцевого шкільного вчителя. Сам учитель говорив по-російськи абсолютно вільно, але і його дружина, пані могульского, і дочка Рися, гарненька сімнадцятирічна дівчинка, і син Казик, спритний і дуже товариська хлопчик ліг 14-ти, говорили з працею, незважаючи на те, що пройшло вже півтора року з тих пір, як ці місця відійшли до СРСР. Казимир Степанович могульского був, мабуть, добре освічений, начитаний, але виключно обережний і розмовах. Тільки одного разу він обмовився, сказавши, що раніше, при поляках, діти в школі Польщі більше отримували знань, т. К. Менше часу витрачалося на «пропагандная» науки. Сказав і страшно злякався. Довго і заплутано став пояснювати свою думку і закінчив досить пропагандная заявою: «Але це цілком виправдано і абсолютно необхідно, потрібно ж перебудувати мислення молоді, яка виросла при капіталізмі, щоб вони змогли бути лояльними і свідомими громадянами своєї соціалістичної країни».
Тому з могульского розмовляти було не дуже цікаво. Будинок могульского, в якому я отримав кімнату, примикав до великого парку, що оточував палац Потоцьких, вірніше, один з багатьох палаців цієї знаменитої родини. У парку було озеро, посередині озера був острів, з'єднаний з берегом старим кам'яним мостом, а на острові були руїни старовинного замку багатовікової давності. Могульского говорив, що перший замок тут був побудований ще в середині чотирнадцятого століття, потім його багато разів перебудовували і переробляли, а з кінця сімнадцятого століття закинули абсолютно. На руїнах тепер росли столітні дерева, залишки стін вкрилися мохом і чагарником. Я любив у вільний час прийти сюди і посидіти на каменях, уявляючи собі сцени з давно минулої життя польських лицарів. Збишко, пан Володиєвський, Заглоба, Кмітіц з «Вогнем і мечем» Сенкевича були героями цих сцен.
Новий палац був довге, частково двоповерхова, а й основному одноповерхова будівля, дуже простий архітектури, без претензій і розкоші. Весь будинок, прибудови та служби були зайняті штабом 145-ї стрілецької дивізії, частини якої були розквартировані в навколишніх селах і селах. І в парку, і на вулицях, і в усіх магазинах міста завжди була маса військових, так що складалося враження, що це не місто, а військовий табір. Навіть в родині могульского був завсідником молодий лейтенантик Юра Давидов, наполегливий залицяльник Рисі.
Робота у мене дуже не йшла. Красильников поводився зухвало, явно намагаючись спровокувати мене на якийсь необдуманий вчинок. Я стримувався і намагався вести себе точно в рамках службового статуту, кілька разів розмовляв з полковником Соколовим про необхідність нормалізувати роботу в групі, але Соколов, мабуть, сам побоювався Красильникова і нічого робив. Закінчилася справа тим, що після однієї з витівок Красильникова я, розсердившись, прийшов до Соколову і зажадав його дозволу на зустріч з головним інженером Ляшкевич і начальником управління полковником Сафроновим. Той, визнавши власну безпорадність, неохоче погодився. В результаті цієї зустрічі переможцем виявився Красильников. Я хотів, щоб Красильникова перевели з моєї групи куди-небудь в інше місце, але замість цього начальством було вирішено призначити мене начальником центральних майстерень і бази на станції Черемха. Вони запевняли, що там більш підходяща робота для мене як адміністратора і інженера-виробничника і що перевести Красильникова на іншу роботу неможливо через його партійного положення в відділі. Фактично для мене це було, звичайно, підвищенням по службі, т. К. В майстернях і на базі працювало в загально складності більше 600 чоловік, і начальство було досить тактовно, підкресливши цю обставину в наказі по будівництву. На наступний день все прочитали, що, «внаслідок адміністративного об'єднання центральних майстерень і головною матеріальної бази будівництва», начальником цієї нової організації, «центральної інженерно-матеріальної бази», призначається військовий інженер 3-го рангу П. Н. Палій, в цьому ж наказі було зазначено, що часу виконуючим обов'язки начальника групи обладнання планово-виробничому відділі призначається воентехніка 1-го рангу П. С. Красильников. В кінцевому підсумку я був навіть радий. Подалі від цього кубла бюрократів і партійних інтриганів, там буде і повітря чистіше. Через два дні я розпрощався з сім'єю могульского і переїхав в Черемхів. Мені вже була підготовлена \u200b\u200bквартира в будинок білоруса-залізничника, в селищі біля станції. Зустріли мене дуже добре і привітно.
До сих пір на території бази було дві самостійні організації: «матеріальна база» і «центральні майстерні», які підпорядковувалися паралельно різних відділах в управлінні, тепер вони об'єднувалися і підпорядковувалися відділу головного інженера. І начальник майстерень Дудін, цивільний технік, і начальник складів, інтендант лейтенант Ліфшиц, були раді, що пора бюрократичної міжусобиці скінчилася і всі спірні питання тепер можна вирішувати на місці, відразу, оперативно, в кабінеті загального начальника.
З перших же днів я захопився роботою. Крім технічної сторони, яка велася по-старому, неефективно, з дуже низькою продуктивністю праці, і де багато що можна було поліпшити, вимагала негайного пильної уваги адміністративно-організаційна сторона роботи. І в майстернях, і на складах працювали різні групи: військові кадровики, полулішенци з будбат, вільнонаймані з Радянського Союзу і вільнонаймані або мобілізовані з місцевого населення. Ці групи за своїм становищем були антагоністично налаштовані один до одного, і це викликало нескінченний ланцюг інцидентів, неприємностей і іноді навіть бійок і скандалів. Я, по своїй натурі, захоплювався роботою, якщо вона мені подобалася, і тут, в Черемхів, з головою поринув у справу. Приходив на роботу одним з перших і часто повертався вже далеко за північ. Мої помічники Дудін і Ліфшиц теж надихнулися і всіма силами намагалися допомагати мені в моїх зусиллях налагодити спільну працю.
Найважчим ділянкою роботи були питання побутові. Всі надіслані робочі, особливо стройбатовци, жили в тісних, брудних, абсолютно антисанітарних бараках, харчування було просто тюремне, напівголодне. При базі була їдальня, де всі працюючі могли отримати обід, дуже низької якості і обмежений за кількістю, і це все. Сніданки і вечері вони всі повинні були організовувати для себе самі. У бараках можна було отримати тільки гарячу воду, і то в певні години дня. Стройбатовци, що знаходяться на положенні майже арештантів, т. К. В ці військові частини, за призовом, потрапляли ті, хто, за своїм соціальним походженням або через якихось «гріхів перед владою», не вартий був їх «стати до лав робітничо -крестьянской Червоної армії ». Вони жили в окремих бараках на майже тюремному режимі і отримували харчування три рази в день ... але яке! Важко було чогось вимагати від цих голодних, розлючених і переслідувані владою «позбавленців».
Медичне обслуговування було обурливо погане. На 600 чоловік працюючих на базі був медпункт, очолюваний молодим, мобілізованим прямо після інституту доктором, майже без практики. Під його командою було три санітари і чотири медсестри, що працюють у дві зміни. При медпункті було приміщення з шістьма ліжками. Хворі валялися в бараках, якщо у них не було нічого заразного, а тяжкохворих відвозили в міські лікарні Високо-Литовську або в залізничну лікарню в Черемхів. Медикаментів і всякого іншого лікарняного матеріалу було далеко не достатньо навіть для половини робітників. За три місяці роботи мені, за допомогою Бориса Ліфшиця, що опинився чудово оперативним, діловим і розумною людиною, щиро які хотіли поліпшити загальне положення на базі, і досить впливовим членом партії, багато чого вдалося виправити і поліпшити.
Роботи було дуже багато, але головне було те, що мої і моїх помічників зусилля явно давали позитивні результати. Було помітно поліпшення у відносинах серед маси робітників, піднялася продуктивність праці, вдалося отримати другого лікаря в медпункт і, нарешті, привести в відносний порядок «цех харчування» і навіть відкрити постійно діючий продуктовий ларьок на території бази.
Я влаштував собі за кабінетом маленьку спальню і часто залишався ночувати на базі, якщо довго засиджувався на роботі.
На свято Першого травня я отримав чотириденний відпустку і поїхав додому в Київ. По дорозі я вирішив зупинитися на кілька годин в місті Ковелі. Тут я народився. Батько був тоді інспектором і викладачем математики в залізничному училищі, а мати завідувала початковій двокласній міською школою на околиці міста. Матері покладалася при школі дуже пристойна квартира, і там, на Колоденський вулиці, я народився і прожив до того дня, поки підходили німці не викликали повної евакуації в середині 1915 року. Мені було тоді п'ять з половиною років. Мені хотілося поглянути на місце, де я народився, і чомусь я був упевнений, що легко його знайду по дитячій пам'яті. Так і вийшло. Пройшовши з півкілометра вздовж залізниці, Я побачив тунель, через який проходила проїжджа дорога, вона потім і перетворювалася в Колоденський вулицю. Тут я відразу згадав один випадок. Була пізня осінь 1914 роки; батько, повернувшись додому, сказав, що завтра через Ковель на фронт буде проїжджати цар Микола II і що залізнична школа, так само, як чоловіча і жіноча гімназії, зустрічатиме царя на пероні станції. Він обіцяв взяти нас з сестрою на цю зустріч. Під вечір ми поверталися з матір'ю з міста візником, йшов дощик, було сиро і холодно. У цьому тунелі мати побачила маленьку дитячу фігурку, притиснувши до стінки. Зупинивши візника, мати дізналася одного зі своїх учнів, Чезіка Поплавського, самого маленького, сором'язливо і тихенько хлопчика в школі. Під час перерв я іноді грав з ним, було йому, напевно, не більше восьми років. Це був його перший рік в школі і по-російськи він ще говорив з працею. На питання матері: «Що ти тут робиш, Чезік?» - він тихо відповів: «Круля чеками». Він звідкись дізнався, що буде проїжджати «круль» і вирішив завчасно забезпечити себе місцем спостереження. Мати забрала його в прольотку і відвезла до батьків. А на наступний день ми з сестрою, одягнені в самі парадні костюми, стояли біля нашого батька, теж в парадній формі, з орденами на мундирі і «жабоколкой» на боці, в строю залізничного училища. Весь перон займали шеренга учбових закладів міста і всього місцевого начальства. Поїзд підійшов під звуки гімну «Боже царя храни», виконуваного духовим оркестром і великим соборним хором за участю кращих хористів з училищ і гімназій. Під звуки музики і співу поїзд зупинився, і з дверей вагона, прямо проти того місця, де ми стояли, вийшов імператор. Очевидно, перше, що привернуло його увагу, були ми з сестрою. Він зробив кілька кроків, підняв за підборіддя особа моєї сестри і, нагнувшись, поцілував її в щічку, а потім ласкаво провів рукою по моїй голові і продовжував йти повз стрій, супроводжуваний великим почтом. Я добре запам'ятав його обличчя і ласкаву, м'яку посмішку. Багато разів потім мати розповідала про цей випадок і, мабуть, навіть пишалася цим «височайшим» увагою до її дітям.
Тепер я без особливих зусиль знайшов той будинок, де колись була школа і наша квартира. За минулу чверть століття змін було небагато. Правда, вулиця була вимощена і з'явилися тротуари, подекуди були нові цегляні будинки; за школою, де колись був фруктовий сад, а за ним хлібні поля, стояв тепер ряд чотириповерхових сірих будівель. Та половина будинку, де раніше була школа, була перероблена під житлові квартири. Я постояв перед будинком, а потім увійшов у двір. Поява радянського командира викликало сенсацію: з усіх вікон визирали цікаві обличчя жінок і дітей, а на вулиці зупинилося кілька перехожих. Я хотів піти, відчуваючи себе досить незручно, але до мене підійшов старий-єврей і запитав, чого я хочу. Я відповів, що просто прийшов подивитися на будинок, де народився. Після короткої розмови дуже схвильований старий згадав «пані учітельку» і «самого пана», і навіть нас, дітей, «гарненьку панночку» і «ось такого манесінького», він поставив руку на півметра над землею, мене самого. Він назвав мені своє ім'я і сказав, що всі ці роки жив в тому ж будинку, де і раніше. Старий метушився, навіть розплакався, дізнавшись, що моїх батьків вже немає в живих. Хапаючи мене за руку, він все примовляв: «Ах, ах, ах ... такий манесінькій ... пан офіцер, дуже важливий пан ...» Я поспішно ретирувався, злякавшись, що на таке незвичайне вуличне зібрання жителів Колоденський вулиці можуть звернути увагу, і тоді мені доведеться щось пояснювати і доводити ... Я повернувся на вокзал і просидів в залі очікування до самого приходу поїзда.
Поїздка до Києва принесла тільки розчарування і залишила неприємне відчуття, що спільна наша з дружиною життя наближається до кінця. Всі три дні вона була «страшно зайнята», парадний спектакль, потім участь в декількох концертах, потім «збори колективу», присвячене майбутнім гастролям в Москві, а для мене, після чотиримісячної розлуки, «життя порізно», і часу не залишалося. Вночі, коли вона поверталася, я вислуховував її розповіді про майбутню поїздку до столиці і про її кар'єрних надіях, але до мого становища в сьогоденні і до нашого спільного майбутнього особливого інтересу я не відчув. Так і поїхав в Черемхів, дружина навіть проводити мене на потяг не змогла, не знайшлося часу ...
valery_brest_by в "Форбс" пише"Тут з'ясувалося, що причиною нападу на УВС в Донецьку стала підозра в тому, що міліціонери, які перебували під контролем Києва, збирали інформацію про військо. У себе в Горлівці, Безлер, наприклад зовсім не став розбиратися з місцевим ДАІ, що знаходився в київському підпорядкуванні , - вони, мовляв, займаються своєю справою, і в політику не лізуть. Їх навіть озброїли автоматами, так як час неспокійне, військове. Звичайна міліція перепрісягнула ДНР, хоча як і раніше отримує зарплату від українського уряду.
У Горлівці працюють всі підприємства, всі банки, тут їх, на відміну від Донецька, ніхто не грабує. Саме через них Київ виплачує пенсії та зарплати бюджетникам, такий стан справ тут всіх влаштовує.
Основний склад загонів Біса - місцеві шахтарі.
Дирекція шахт була змушена піти на висунуте умова: за добровольцями, що змінили відбійний молоток на автомат, зберігаються робочі місця і середня зарплата. "
"Ігор Безлер дає команду відвести нас до українських полонених, яких він сам наполегливо іменує« моїми гостями ». Для них відведені кілька кабінетів, де колись, мабуть, сиділи горлівські оперативники. На підлогу кинуті матраци замість ліжок, в кожному приміщенні є телевізор .
«Гості» Біса, а всього їх чотирнадцять осіб, розконвойовані, тобто можуть вільно переміщатися по будівлі. Їдять в їдальні на загальних підставах з ополченцями. Нас годували теж в тій же їдальні. В той день давали м'ясну юшку, плов, салат, яблука і цукерки.
Всім дозволяють необмежено зв'язуватися з родичами. Більш того, якщо хтось із матерів полонених солдат хоче приїхати до свого потрапив у біду синові, це не забороняється. Матерів ставлять на забезпечення і розміщують в тій же будівлі, натомість вони допомагають при кухні.
Це ж правило поширюється на дружин полонених офіцерів. Замкомбата 72-ї мотострілецької бригади української армії капітан Засуха живе з приїхала до нього дружиною. Вона розповідає, що з нею зв'язався особисто Біс і дав їй гарантії безпеки на випадок, якщо вона приїде до чоловіка.
Сам капітан Засуха стверджує, що у Біса вони просто чекають, коли їх поміняють на полонених ополченців. Додає: і слава богу, що чекають у Біса, а не в якомусь іншому загоні. Капітану є з чим порівнювати, в полон його взяли зовсім інші люди з так званої Російської православної армії. "
"PS Підполковник Ігор Безлер, нібито ненавидить журналістів, дозволив нам приїхати до нього, вільно перебувати серед його оточення в ході штабної роботи, в приватних розмовах з нами був гранично відвертим, проте він і його заступники відмовилися давати інтерв'ю. У зв'язку з цим вся інформація , викладена в цій статті, не може вважатися отриманої від нього особисто. "
У Велику вітчизняну війну радянським урядом не було видано жодного документа-інструкції про правила поведінки пересічних червоноармійців і офіцерів в полоні. Навпаки, все здалися або захоплені полон військовослужбовці Червоної Армії офіційно вважалися зрадниками і зрадниками Батьківщини, а їх сім'ї репресували.
Закон і реальність
Формально боєць або командир, який потрапив в полон з незалежних від неї обставин або у зв'язку з кардинально змінилася обстановкою, як військовий злочинець до відповідальності (розстріл з конфіскацією майна) не повинен був залучатися - це випливало з трактування статей 58-1 «б» і 58 -1 «а» КК РРФСР, а також статті 22 Положення про військові злочини (стаття 193-22 КК РРФСР).
На ділі ж на фронті з серпня 1941 року діяли накази Й. Сталіна №270 і №227 (знаменитий наказ «Ні кроку назад!», Прийнятий в липні 1942 року). За ним будь-яка здача в полон як зрада і зрада Батьківщині, а зрадник підлягав розстрілу.
Скільки командирів було взято в полон
Головне управління кадрів Міноборони РФ наводить такі наступні дані про бойові втрати офіцерського складу армії і флоту за час Великої Вітчизняної: понад 392 тисяч зниклих без вести. Скільки офіцерів з цієї кількості перебували в полоні, в силу ряду причин з точністю сказати неможливо і сьогодні. По-перше, тому що спеціального обліку військовослужбовців, що потрапили в полон під час бойових дій, не велося. По-друге, і з німецьких документів офіцери нерідко проходили рядовими - командири навмисне знижували себе в званні, побоюючись розстрілу.
Відомо тільки, що в німецькому полоні у Другій світовій війні виявилися 80 радянських генералів і комбригів. Переважна більшість з цих офіцерів від співпраці з гітлерівцями відмовилися.
Офіцерів відокремлювали від рядових
Для полонених офіцерів Червоної Армії у гітлерівців існували спеціальні табори - офлагах. При полонення офіцерів і рядових відразу ж намагалися відокремити один від одного, щоб командири не мали можливості підбити колишніх підлеглих на бунт. Необхідність такої «сортування» була прописана ще в директиві №21 плану «Барбаросса». Комісарів, особістів, військових прокурорів і політпрацівників німці найчастіше відразу розстрілювали.
Один з найбільших офлагах розташовувався у Володимирі-Волинському. полонені радянські офіцери там поділялися на чотири групи за національним складом. Особливого ставлення у гітлерівців до полоненим командирам не було - їх також масово знищували, в тому числі і в таборах смерті Бухенвальді, Освенцимі, Маутхаузене та інших.
За даними дослідника Другої світової війни і Голокосту Арона Шнеєра, з 1942 року всіх полонених офіцерів Червоної Армії, у кого були цивільні спеціальності, почали направляти на роботу на підприємства німецького військово-промислового комплексу. Командири, які знають іноземні мови, Працювали в німецьких канцеляріях. До 1943 року існував Військово-історичний кабінет, куди входили полонені радянські офіцери до підполковників включно, - вони писали історію бойових дій своїх підрозділів, вказуючи при цьому на помилки в командуванні як з боку Червоної Армії, так і противника.
Правила генерала Карбишева
Частина офіцерів, в тому числі з числа вищого командного складу Червоної Армії, опинившись в полоні, погодилася на співпрацю з гітлерівцями. Найвідоміший із зрадників - генерал Андрій Власов, який став командиром так званої Російської визвольної армії (РОА). Однак більшість полонених з числа офіцерського складу на вмовляння стати посібниками нацистів не піддалися.
Яскравий приклад тому - доля генерал-лейтенанта інженерних військ Д. М. Карбишева, який загинув в Маутхаузене в лютому 1945 року. Дмитра Михайловича в полоні дуже довго і безуспішно схиляли до співпраці. Мужньому генералу приписують створення «Правил поведінки радянських бійців і командирів в полоні». Їх текст передавався усно і згодом успішно пройшов незалежну перевірку на справжність при опитуванні чотирьох в'язнів Маутхаузена, звільнених з концтабору.
Правила складалися з 10 пунктів. Ось що повинні були робити солдати і офіцери, що потрапили в німецький полон:
залишатися організованими і згуртованими, де б не перебували;
не залишати в біді хворих і поранених, взагалі проявляти взаємодопомога;
не принижувати перед ворогом;
не забувати про військову честь;
своєю єдністю і згуртованістю змусити гітлерівців поважати себе;
вести боротьбу проти фашистів, зрадників і зрадників Батьківщини;
організовуватися для диверсійної роботи і саботажу;
втекти з полону як тільки випаде така можливість;
не зраджувати військову присягу і свою Батьківщину;
розвінчувати міфи про те, що гітлерівська Німеччина непереможна.
Інструкція для полону у американців
Таку пам'ятку роздали американським військовослужбовцям в травні 1944 року. Порівнюючи звірячі умови утримання радянських військовополонених у гітлерівських таборах з «вегетаріанськими» правилами знаходження там американців, можна сказати, що перша ж фраза памфлету Військового департаменту №21-7 «Якщо ви потрапите в полон, ось ваші права» звучить знущально: «Погано бути військовополоненим ».
Американці по Женевської конвенції, в якій викладено права військовополонених, отримували в фашистському полоні посилки від Червоного Хреста, умови утримання янкі були незрівнянно краще, ніж у радянських полонених. У вищезгаданому памфлеті, зокрема, йшлося про те, що полонених американських офіцерів гітлерівці можуть використовувати тільки на командних посадах. Ні про яку небезпечною і шкідливою роботі для командирів і мови йти не повинно.
Українська сторона, за старою звичкою до фальсифікацій, міцно заплуталася, кого ж ВСУ взяли в полон 16-го травня.
Керівництво української держави переконує громадськість, що полонені - офіцери (Олександр Александров і Євген Єрофєєв) з бригади спецназу ГРУ ГШ РФ, дислокованої в Тольятті. Джерело інформації президента Порошенко - сторінка Фейсбук медика з карального батальйону «Айдар» Григорія Максимця. Цей Максимець - взагалі людина з дивацтвами, він власноруч і привселюдно пише з гумором про те, як пораненому російському офіцеру робили операцію БЕЗ НАРКОЗА, тобто, як в гітлерівських концтаборах.
Дивацтва «медика» Максимця на цьому не закінчуються. Написавши про полонення «двох офіцерів» спецназу, через кілька днів він перевертається і пише, що один з полонених і не офіцер зовсім, а сержант. І не спецназівець, а санінструктор, «колега» айдаровца Григорія Максимця. Або спецназівець-санінструктор. Тобто, згідно із законом, військовий санінструктор не є учасником бойових дій, комбатантів. В обов'язки санінструктора входить наступне: «санінструктор особисто надає першу медичну допомогу. Спільно з санітарами санінструктор повинен організувати надання само- і взаємодопомоги, розшук, винос і вивіз постраждалих з поля бою (з вогнища) і вживати заходів до їх евакуації ».
Так званий «медик» з батальйону «Айдар» Григорій Максимець може і не знати цього, оскільки засвітився в своєму фейсбуці з автоматом в руках (див.фото). В останніх інтерв'ю українським ЗМІ Максимець не упустив можливість вкласти в уста полоненого російського санінструктора хвалебні слова на адресу української військово-польової медицини, захоплення українськими медичними інструментами, ліками, перев'язувальних матеріалом, всім тим, чого в російській армії і медицині вдень з вогнем не зустрінеш. Воістину, «ще не вмерла»: "За словами нашого колеги, він (санінструктор Александров) високо оцінив допомогу, яку йому тут надали, оцінив якість інструментарію, який при цьому застосовувався. І ті набори, які у нас для цього є, по його словами, у них в продемонструвавши в соцмережах свою фотографію з датою і з написом «Вдома я !. може на допиті з пристрастю помилилися в імені і прізвища? А може просто сфальсифікували, як з'явилися слідом події фотографії полоненого російського офіцера з« блукаючими ранами » ? те на правій руці, то на лівій ...
На російських військовослужбовців, які воюють в Новоросії, оголошена національна полювання. За упіймання і полон «справжнього» російського обіцяні хороші преміальні. Улов поки небагатий, із заявлених Порошенко від 10 до 50 тисяч вдалося «зловити» одиниці. Чи не є це конкретним доказом того, що на Донбасі відсутній російська регулярна армія? Адже ніхто не заперечує, що в Новоросії служать росіяни, добровольці, в тому числі і професійні військові, радники і фахівці. Але потрібно розуміти різницю між фахівцями і регулярною армією. А Порошенко хоч кіл на голові теши, все одно. «Спіймати російського» - це українська національна гра з хорошим призовим фондом, але в якій неможливо виграти.
